Розмова з особистістю

Режисер Театру на Подолі Олександр Фоменко про казки, дитинство та творчі плани

Добре бути блогером, а не журналістом. Тому що брати інтерв’ю можна тільки у тих людей, які викликають інтерес. Одного разу я пішла на спектакль в один відомий театр і мало не заснула там. Можливо, я була занадто неосвічена. Але з тих пір з театром я не дуже товаришувала, поки не потрапила на спектакль «Горілка. Майже любов. Телевізор »(назву змінено з урахуванням аудиторії сайту про казки). Там я раптом усвідомила, який це неймовірний талант – бути актором. Тому що переді мною на сцені стояв молодий чоловік, але грав він старого дідуся. А я не вірила своїм очам, я вірила його грі настільки, що бачила дідуся. Але це був тільки початок. Далі Олександр Фоменко неймовірно зіграв чоловіка, що знаходиться в конфлікті і бажає викинути зі свого життя одне з трьох звичних для його життя насолод. Коли я пішла з театру, то незвичайний стан залишилося зі мною – театр доторкається до душі завдяки магії акторів! Але як стати магом вісімдесятого лівіла? Як зуміти зі сцени вплинути на глядачів і змусити вірити в диво? Я дізналася у Саші про те, що до театру його тягнуло ще з першого класу. Там було справжнє життя, а не в школі за партою. Ми також поговорили про казки на ніч, дитинство, культурну місію і планах на новій посаді режисера Театру на Подолі. Дякую, Саша, за твою акторську і культурну роботу!

– Можеш розповісти про своє дитинство? Ти був хуліганом або спокійним хлопчиком?
– Я був спокійним і добрим хлопчиком. Нібито (сміється). Спогади про дитинство у мене яскраві, я багато часу проводив на вулиці, у нас була велика компанія друзів. Все, що пов’язано з вулицею і двором, для мене яскраве, позитивне і цікаве. Ми о дев’ятій ранку виходили з дому, а поверталися в одинадцять. Це був цілий день пригод. Школу я не любив. Знаєш таку історію, коли дитину ведуть до першого класу і запитують, хочеш в школу? Я завжди чітко розумів і відповідав – НІ. Передчував щось. У школі мені було складно і нудно. Врятувало мене те, що вже з першого класу я почав займатися театром. Там був зовсім інший простір. У школі сидиш за партою і від нудьги виглядаєш у вікно. Мені було цікавіше те, що за вікном. А в залі ми постійно щось робимо, творимо, там не сидиш, а рухаєшся і твориш, займаєшся пластикою, постановками. Мені дуже пощастило, що у нас був театральний гурток в нашій гімназії. І всі моменти становлення особистості у мене були пов’язані саме з театром. Все моє життя була в театрі. У нас була дуже активна театральна студія, ми багато їздили на гастролі вже з третього класу.
– А які вистави ви ставили?
– У третьому класі ми ставили «Маленького принца». А в старшому віці були серйозні роботи, спектакль «Геть» про кинутих котів, які збираються на горищі і кожен розповідає свою історію. Я грав кота-хулігана, який став таким хуліганом просто через те, що сильно любив сім’ю, в якій жив. А його вигнали. Ксенії Драгунської «Руда п’єса». Щороку ми в шкільному періоді мого життя їздили на гастролі в Євпаторію. Там був комплекс «Золотий ключик», де проводився величезний міжнародний фестиваль. Туди приїжджало близько 30-40 колективів з країн СНД і України – це було щось неймовірне. Також ми їздили по Україні і в Москву. З театром я вперше побував в Києві і Львові. У нас була дуже гастрольне і насичене театрально-акторське життя. І все моє життя і моє серце були там. У класі у мене не було багато друзів, тому що брати участь в театрі вважалося непрестижним. Особливо, якщо враховувати той факт, що у мене була фізико-математична гімназія. Але все те, що було в театрі, мене тягнуло і заряджало. Тому я міг прогулювати уроки, віддаючи перевагу театру. Мені весь час здавалося, що справжнє життя в театрі, а школа – це непорозуміння і незрозуміло, хто це придумав. Зараз я теж вважаю, що наша система освіти не ідеальна в Україні.
– Можеш пригадати того маленького школяра Сашу, який виходив на сцену і хвилювався, і Сашу справжнього, сьогоднішнього, який також переживає перед кожним виступом. Тепер це інше хвилювання крізь багаторічний досвід або не змінюється з роками?

– Зараз теж хвилююся, але трошки по-іншому. У дитинстві це таке щире хвилювання, таке дуже чисте відчуття. Зараз немає страху сцени, є запас впевненості. Але хвилювання все одно є, адже ти все одно до кінця не знаєш, як ти будеш грати, який глядач в залі, яка буде реакція.
– Можеш описати ритуал укладання спати в дитинстві?
– У ранньому дитинстві мені читали казки, це робила бабуся. Пам’ятаю книжку, в якій була «Курочка Ряба», «Золота рибка», «Лисиця і вовк». Як такого ритуалу не було, я пам’ятаю, з раннього дитинства до семи років у мене над ліжком було бра зі скляними трубочками. Мене вони заворожували, ними милувався зачаровано, переливанням світла, злиттям красивих квітів.

– Професії культури в Україні, на жаль, оплачуються високо, але ти вірний поклику свого серця і зі шкільних років пов’язаний з театром. Чи може це означати, що театр – це більше, ніж ти? Що це твоє на рівні місії?
– Це стовідсотково так. Три моїх продуктивних останніх роки – це абсолютно волонтерські проекти. Я відучився в школі, вступив в Карпенка-Карого на акторський до Рушковського Миколи Миколайовича, а відразу ж після університету надійшов в Театр на Подолі, як актор. Після трьох років актором я пішов вчитися на режисуру, залишаючись актором. Кілька днів тому підписав новий контракт, вже як режисер Театру на Подолі.
– Як ти поставився до скандалу, пов’язаного з Театром на Подолі з приводу його архітектурного оновлення?
– Цікаво, але коли ми з тобою почали розмову про це інтерв’ю на тему казок і виховання, я раптово згадав «Чарівник Смарагдового міста». Ще одна моя улюблена казка. Я згадав, як Еллі і Тотошко ходили по стежці з жовтої цегли. А я щодня ходжу в театр на Подолі за жовтою цеглою. При цьому я чітко пам’ятаю, як в дитинстві дивувався, знаючи, що буває тільки червона цегла. Де ж може бути жовта цегла, думав я? Мені все хотілося його відшукати, переконатися, що він реально існує, і автор не збрехав в казці. Потім я про все це забув, і ось тільки перед інтерв’ю мене осінило, що я нарешті знайшов жовту цегла! При цьому чорна частина Театру трохи віддає зеленим кольором, теж трохи наближаючи дійсність до казки дитинства.
– Як ти зрозумів, що режисура – це твоє?
– Я вже в 2010 допомагав з організацією фестивалів, а коли почалася революція, я активно почав брати участь у подіях. Навесні 2014 року було очевидно, що починається війна. Я, як молодий чоловік, який підлягає призову, розумів, що мені може в будь-який момент прийти повістка. Себе я погано уявляв солдатом, адже ніколи не стріляв з вогнепальної зброї. Це було дивно для мене, але і залишатися байдужим, тікати теж не було для мене варіантом, хотілося якось брати участь і допомагати, чим можу. Ми почали допомагати військовим на культурному і психотерапевтичному рівні, так як вони були в депресивному стані. У той час постійно в голові крутилися питання про те, як ти можеш бути корисний, крім того, щоб брати в руки зброю. Я почав помічати, що в театрі змінився глядач після Майдану, він став трохи ближче до нас, став більше реагувати, бути жвавіше, з’явився запит до нас замість байдужості і з’явився дуже щільний контакт. А разом з цим з’явилося відчуття корисності на своєму рівні. Дуже важливе відчуття, яке давало сенс всьому, що відбувається і змушувало розвивати це. Поступово ми почали створювати багато соціально-культурних проектів, приносячи користь суспільству. Це зараз ми продовжуємо цим займатися усвідомлено, тоді все це було дуже інтуїтивно. Ми одними з перших влітку почали працювати з переселенцями. Ми не знали, як допомагати, але також відчували, що людям, які приїхали в тапочках, з дітьми і ноутбуком потрібно якось допомогти. Так ми створили Театр переселенця. Я чітко розумів, що потрібно їхати на схід. Що і як робити, теж було зрозуміло не відразу, але дуже тягнуло бути саме там, привозити концерти. Пізніше спільно з Ларисою Артюгіною – режисером «Вавилона 13» у нас виникла ідея проекту культурного батальйону «Новий Донбас» про відновлення розбитих шкіл на звільнених територіях і налагодження діалогу з місцевим населенням. Перша школа була в місті Миколаївці, яку ми відбудували і досі взаємодіємо, здійснюємо різні проекти. Найуспішніший проект – документальний фільм «Школа №3», який взяв гран-прі на Берлінському кінофестивалі в цьому році, що стало для нас неймовірним святом. Ну, ось так усвідомлюючи всі проекти культурні, приходить усвідомлення чогось важливого. Бажання бути корисним почало складатися в проекти. Хоч це не оплачується, я розумію, що те, що відбувається на Донбасі – вина культурного сектора. Двадцять п’ять років незалежності ми не говорили про те, що відбувається, не звертали уваги, замовчували, робили вигляд, що нічого не відбувається. Наприклад, в місті Миколаївка ми дізналися про те, що є першими людьми, які приїхали в населений пункт за тридцять років, крім тих, що там живуть! І як вони повинні були відреагувати на зелених чоловічків, якщо живуть в резервації. І це проблема культури. Усвідомивши це, я зрозумів – мої найближчі десять років будуть точно пов’язані зі Сходом.
– Скільки разів ти там був?
– Важко порахувати. Раз на місяць стабільно, іноді три-чотири рази.
– У Театрі переселенця, співзасновником, якого ти є, ти виконуєш роль тата?
– В якійсь мірі так. З огляду на те, що я створив дитяче крило, де займався з дітьми, які приїхали з окупованих територій. Спочатку це були творчі майстер-класи, які допомагали боротися зі стресами. А в цьому році з Женею Ведіщевою ми створили дитячу театральну студію, тепер це дійсно сім’я-родина. Ми багато працювали над тим, щоб створити простір безпеки, де немає дискримінації, є підтримка, затишок, щоб діти мали ресурс долати ярлики «переселенці». Театр тут – ідеальний інструмент, який збирає разом і допомагає переживати емоції.
– Ти для них добрий тато або суворий?

– Я свідомий. Не люблю насильство або маніпуляції, люблю відкритість і розмови. Що сталося, чому, чи можна було вчинити по-іншому, що інша людина про це подумає?
– Які плани на новій посаді режисера Театру на Подолі? Ти був невимовно радий, дізнавшись, що виграв конкурс?
– Дуже радий! Я як раз сидів у гримерці і готувався до вистави, в неї зайшли і принесли таку новину – ви тепер режисер. Я був дуже радий. Планів купа, адже я давно мріяв про те, щоб проекти, які я роблю особисто, створювалися ще при театрі. Зараз ми створюємо концепцію того, яким бути Театру на Подолі. Нова будівля, з’являються нові актори, оновлюються спектаклі, нова сцена. А нам потрібно зрозуміти, який внутрішній меседж театру буде і позицію. Від цього буде залежати репертуар. Планую займатися підняттям іміджу театру, розкриттям іміджу акторів, просувати театр на міжнародному рівні і займатися соціально-культурними проектами. Після Театру переселенців я зрозумів, що переживання на сцені допомагають перетворити травму в досвід. Наш Театр допомагав змінювати життя учасників проектів, змінювалися обставини на роботі і в сім’ї. Побачивши, що цей проект дає імпульс і заряджає, я зрозумів, що Театр на Подолі також повинен нести цю важливу соціально-культурну місію.
– Можеш розповісти нашим читачам казку на ніч?
– Є така казка про те, як у одного маленького хлопчика була велика мрія. Він дуже вірив у неї. Все його життя було наповнене любов’ю, тому що він кожен день жив мрією. Нічого його не засмучувало, адже в душі було світло мрії. І він довго йшов до неї. А що сталося з ним, ви дізнаєтеся, коли прокинетеся, якщо прокинувшись, також будете любити себе, вірити в себе, любити мрію. Все здійсниться.
Розмову вела Маргарита Сурженко
Фотографії – Ксюша Колесникова

Ми створили більше 300 безкоштовних казок на сайті Dobranich. Прагнемо перетворити звичайне вкладання спати у родинний ритуал, сповнений турботи та тепла. Бажаєте підтримати наш проект? Будемо вдячні, з новою силою продовжимо писати для вас далі!

ПІДТРИМАТИ

Facebook Pagelike Widget
  • Санта КлаусСанта Клаус

    "Нехай вам насниться теплий камін, біля якого збирається уся родина та твої друзі. Ви п'єте смачне молоко, а потім розпаковуєте подарунки. Кожен знаходить те, про що давно мріяв та щасливо посміхається"

  • Влад КуцийВлад КуцийФотограф, мандрівник

    "Нехай вам насняться найгарніші годи, а потім вони перетворяться на реальність. Ви не лише побачите їх уві сні, але й зможете побувати на вершині"

  • Ірина ПоваляєваІрина ПоваляєваКоуч, тренер з тілесно-орієнтовної терапії, засновниця клуба «Creation»

    "Я бажаю вам вірити у дива та побачити їх уві сні. Дива існують, вони навколо нас."

  • Рудольф КраєвськийРудольф КраєвськийЗасновник Vegano Hooligano Family, DJ, актор

    "Бажаю, щоб до вас у сон прийшли по черзі оленятка, зайчатка, маленькі комарики. Щоб у грі і спілкуванні без кліток та гратів ви відчули, що ви - дитина природи, відкрили для себе світ тварин і комах"

  • Олександр ФоменкоОлександр Фоменкорежисер Театру на Подолі, актор

    "Життя може бути наповнене любов'ю щодня, якщо жити мрією. Бажаю вам любити себе, вірити у себе та любити свою мрію. Все збудеться!"

  • Марія ЛембергМарія Лембергбізнес-леді, співзасновниця консалтингового проекта "Mezha", мама трьох дітей

    Бажаю мамам вночі відпочивати. Татам перед сном бажаю дякувати Богу за те, яка у них родина. А дітям бажаю вночі бути зігрітими янгольским теплом.

  • Аня ЯблучнаАня ЯблучнаПроект-менеджер видавничого центру "Академія", ідейний натхненник та автор збірки "Три_літ_ри"

    "Хай уві сні вам вдасться злетіти так високо, щоб побачити Землю згори!"

  • Василь Карп’юкВасиль Карп’юкДиректор Літературної агенції"Discursus", поет, журналіст

    "Бажаю помолитися перед сном і попросити в молитві можливості помолитися після сну)"

  • Ірина ВікирчакІрина ВікирчакКультуртрегер, поетеса, директор фестивалю «Intermezzo»

    "Нехай вам насняться голандські тюльпанові поля"

Мы в социальных сетях

Каталоги

Підтримати проект

Ми створили більше сотні безкоштовних казок на сайті Dobranich. Бо прагнемо перетворити звичайне вкладання спати у родинний ритуал, сповнений турботи та тепла.

Бажаєте підтримати наш проект? Будемо вдячні та з новою силою продовжимо писати для вас далі!

Підтримати