Рудольф зустрів мене з посмішкою, запропонував смачні закуски з веганського меню закладу Х.Л.А.М. та швиденько втік на кухню вирішувати бізнес-питання. Він дуже схожий на успішних чоловіків, яких я зустрічала. Контролює, відповідає на питання по телефону в режимі онлайн, координує роботу співробітників, при цьому у нього знаходяться нервові клітини для щирої посмішки та час для відповідей на питання блогерам та журналістам. Рудольф керує мережею кафе, виступає в ролі лектора, захищає тварин, іноді виступає в ролі DJ, а ще знімається в кліпах Океану Ельзи. Але найголовнішою місією чоловіка наразі є перетворення планети на мирне місце, в якому тварини будуть друзями людей, а не їжею.

Топ-6 шокуючих, надихаючих та цікавих фактів із розмови з Рудольфом


Рудольф підсадив своїх колег на їжу власного виробництва без застосування гіпнозу чи наркотиків. На них вплинула посмішка і талант повара. Він просто приносив веганські ланчі в офіс і спокійно споживав їх в обідню перерву. Історія замовчує, наскільки спокусливо чоловік поїдав обіди, який запах вони мали та як виглядали. Але факти стверджують – дуже скоро його диво-веганські ланчі почали надихали колег, змушувати їх ковтати слинки. Співробітники більше не хотіли їсти борщик в їдальні, шаурму або мівіну, вони почали робити замовлення на поживні, здорові та апетитні обіди у Рудольфа. Так справа серця перетворилась на додатковий заробіток, а щасливі та вдоволені колеги змушували Рудольфа почуватись радісно та гордо. Замовлення зростали в геометричній прогресії, а чоловік все сильніше почав замислюватись, чи не відкрити власне кафе веганської їжі?

Рудольф радить проливати світло знання на темряву незнання стосовно свого харчування. Та й життя загалом. Почати можна з сайту – nutritionfacts.com, на якому зібрана вся інформація про веганство, необхідні організму речовини для здоров’я.
13 років Рудольф грав на валторні, можливо, саме тому у нього такі накачані руки?

– Славнозвісний та дуже популярний заклад Vegano Hooligano на Бессарабській площі вже не належить Рудольфу і має нових власників. Знайти смаколики, в яких чоловік вкладає душу, досвід, креатив та любов можна на Подолі. Це Х.Л.А.М. за адресою Ярославська 22/23 або ж One Planet, що розташований на вулиці Кожум’яцька, 16-А.
– Казки Рудольфу читала старша сестра. Серед найулюбленіших – скандинавські письменники, «Мумій Троль», «Фрам Полярний ведмідь». Наш герой також має сестру-близнючку.
– Мама Рудольфа працювала патологоанатомом.

Рудольф та розвиваюча коробочка з побажаннями на ніч від The Dobranich

– Якщо згадати твоє дитинство, які найяскравіші спогади ти б виділив?
– Я народився в Луганську. Моя бабуся – польська єврейка, вона народилась в Києві в польський родині, закінчила медичний інститут і отримала розподіл в Луганськ. Це було несподівано для неї, але саме на Сході бабуся зустріла свого чоловіка – мого діда. Вони вдвох були активістами, що рухались в напрямку суспільно-корисного способу життя. Що до яскравих спогадів, моє дитинство – це 80-ті роки Радянського Союзу. Жити тоді було всюди приблизно однаково, місто для мене було більш менш спокійним. У 10 років я сказав батькам, що хочу грати на пан-флейті. Я побачив цей інструмент у фільмі «Міо, мій міо», у героя там була індіанська флейта, в Луганську таку ми знайти не могли. Так доля звела мене з валторною – істинний музичний інструмент, який досі в моєму серці.
– Скільки ти вчився грати на валторні?

– 13 років тривало. З десяти років. Це була музична школа, училище і інститут Глієра у Києві, потім я працював у філармонії в духовому оркестрі. Але я розумів, що музикантів у нас не лише не поважають, щоб існувати нам доводилось увесь час проламувати стіни. З іншої сторони цей навик боротися допомагає мені зараз проламувати стіни вже, як вегану. Та тоді суспільство було ще у дуже перехідному стані, всі шукали себе, складалось враження, що вся країна копіювала щось з усього світу. Зараз ми можемо сказати, що у України є свій стиль і напрямок, свої прориви, досягнення та успіхи.
– Як твої сусіди в Луганську реагували на валторну?
– Валторна схожа на спів, це альтовий інструмент. Майже все життя я провів у приватному будинку, тому нарікань від сусідів не було. Пам’ятаю кумедний випадок, коли я записав свою гру за порадою викладача. Записав просто, щоб потім переслухувати та покращувати вміння грати. Під час чергового прослуховування у кімнату увійшов дядя. Сказав, бачу я, як ти займаєшся.
– Ти пам’ятаєш, як тобі читали на ніч казки?
Згадую, як старша сестричка читала казки на ніч. Мама і тато у мене медики, вони віддавали себе роботі, освіті, підвищенню якості освіти. Я довго чекав батьків після роботи, але їм переважно було не до казок. Проте, старша сестра дуже любила читати і читала нам залюбки. Найбільше мені запам’ятались казки скандинавських письменників, «Мумій Троль», «Франк Полярний ведмідь». Я дуже любив казки в яких тварина допомагала людям. Не можу сказати, що казки посідали велике місце у моєму дитинстві, я вже почав читати самостійно, коли мені було біля 16 років.
– І це вже були не казки?
– Ні, це вже була доросла література, наприклад, Гессе. В той же період я почав розуміти смак життя і відкривати для себе місця, які приємно дивують. Зрозумів, що потрібно досліджувати цей світ і не обмежувати себе. Мій викладач покинув музичне училище та поїхав в Росію просто через бідність. Так я переїхав до Києва.
– В твоєму дитинстві тебе оточували вегетаріанці?
– Мій батько вивчав дієтологію, як медик та фізіолог. Я пам’ятаю з дитинства, як він частував нас натуральними соками, наприклад, буряковим. Батько прагнув зробити наш раціон якомога більш поживним. Але харчувалась наша родина традиційно. У нас завжди були у холодильнику молочні продукти, м’ясо, яйця. З першим поколінням вегетаріанців я познайомився вже в музичному училищі. Мої однокурсниці вплинули і на мої смакові звички та принципи. В той час я також захопився творчістю Doors, які були яскравими представниками свого покоління – соціальними революціонерами. В той час якраз була у розквіті сексуальна революція, боротьба за свободу слова, пацифістські течії. Я через Doors доторкнувся до філософії мирного ставлення до світу. Вегетаріанство стало доповненням до мирного шляху. Моїм гаслом стало «Тварини – це наші друзі, ми не їмо друзів». Мій прадід, з яким я зовнішньо дуже схожий, ніде не згадує про вегетаріанство. Але він був великим гуманістом. Все що він робив, він робив з турботою про людство. Він був дуже близький по духу до Дональда Уотсона – засновника веганідеї. Просто Дональд взяв за свою основну ідею захист тварин і популяризацію веганства. А прадід займався турботою про дітей, знедолених, людей з інвалідністю. Все його життя було наповнене рятуванням людей, цього було достатньо для того, щоб реалізовувати власну місію та не зважати на проблеми тварин. Адже у ті часи більш нагальними були проблеми людей. Та щось мені підказує, були б у його оточенні вегетаріанці, прадід так само б долучився до їх течії.
– Ти став вегетаріанцем у шістнадцять років? Як рідні відреагували?

Я заявив усій родині про те, що я вегетаріанець, у шістнадцять. Всі сприйняли це спокійно. Мій дядя жартував, що це у мене тимчасове, я подорослішаю, стану чоловіком і покину ці ідеї. І ти знаєш, його передбачення здійснились. В двадцять п’ять років я почав вважати себе цілком дорослим, а навколо мене було багато людей з переконаннями про важливість м’яса. Я почав схилятись до думки, що вегетаріанство – це заморочки і на шість років я припинив бути вегетаріанцем.
– Але згодом вегетаріанство стало не лише способом життя, але й місією? Як ти прийшов до цього?
– Є дві різні людини – та що не знає і знає. Перша людина, яка живе в коконі своїх страхів та бажань. Життя зі страхами, які рухають нас до самозахисту. Навіть коли освіта та кар’єра – це вибір, нав’язаний страхами бути бідняком, самозахист. І інша людина, яка усвідомлює, що нема сенсу ганятись за матеріальним. Всесвіт все дає тобі від самого народження. Навіть народження – це не твоя заслуга – це подарунок. Якщо ти добра людина і вчиняєш вірно – у тебе все буде, і не варто панікувати через роботу, вітаміни, білки і інші речі, які викликають масовий неспокій. Батьки, що дають дітям м’ясо, роблять це виключно через страх. До таких переконань мене привчив будизм, в якому я знайшов дуже багато близьких мені істин. Я дотримуюсь секулярного погляду на духовність. Це про те, що всі шляхи ведуть в одну точку, і всі шляхи для мене цікаві. Будизм навчив мене тому, що знання – це світло і саме воно позбавляє страхів і розширює світогляд. Світло потрапляє на темряву і змінює людину, вона вже не буде тією, якою була раніше. Природньо для людини жити у страхах, природньо для батьків годувати дитину різними видами м’яса, поки світло не пролиється і на цю царину, і тоді все змінюється. З’являється вибір. Я став людиною, яка звільнилась від страху «Що буде, якщо я не досягну цього чи цього». У мене відбувся перегляд життєвих принципів. І коли я пройшов цей шлях сам, я зрозумів, що можу провести ним і інших людей.
– Батьки, які виховують дітей, отримують інформацію з багатьох джерел. Від родичів, педіатрів, з книжок, в інтернеті. І різні авторитетні джерела можуть стверджувати абсолютно протилежне щодо м’яса. Ти, як людина, яка володіє знаннями та досвідом, що б міг порадити батькам, які вагаються у своїх принципах годування.
З точки зору фізіології ми всеїдні істоти. Ми не хижаки за своєю фізіологією, наше тіло – це скоріше гібрид. Ми можемо з’їсти будь-яку їжу і протриматись на її енергії. Ми навіть можемо зупинити свій шлунок і жити на енергії, яка нас оточує. Це науково-доведені факти. Ми далеко відійшли в своїх можливостях, але часто самі себе стримуємо та обмежуємо думкою про те, що нам потрібна їжа тваринного походження. Природа геніально продумала все. У матері є молоко з всіма необхідними речовинами, і вона може годувати дитину до двох років. Молоко – основне джерело енергії. Далі дитина вже в змозі сприймати продукти рослинного походження. Білки складаються з амінокислот, які також є в рослинах. Ми можемо взяти амінокислоти відразу ж рослин, і створити самостійно для себе білки. Так само роблять травоїдні. Всі амінокислоти, які потрібні нашому організму, є в рослинах, що ростуть в Україні, не потрібно шукати щось екзотичне. Для батьків є чудовий сайт – nutritionfacts.com, на якому представлена вся інформація про харчування і відповіді на всі питання. Зараз можна будь який страх бути веганом побороти інформацією з надійних перевірених джерел. Якщо людина відчуває, що це її шлях, потрібно ставати на нього і не боятись. Ісус Христос без води та їжі був 40 днів, і це не межа.

– Мережа твоїх закладів притягує тих, хто вже став на шлях веганства або ж просто хоче долучитись до тренду? Хто твоя аудиторія і як ти виріс з одного сайту веганської їжі до цілої мережі закладів?
– Веганом я став у 31 рік, в 2011 році. За півтора роки до цього загинув мій друг. Тоді я зрозумів, що на його місці можу бути я, і почав переосмислювати багато речей. Життя є і його може не стати. Зустріти момент смерті варто у спокійному стані. А для цього життя варто змінювати, потрібно розібратись із собою та зі світом. Потрібно підготуватись до прощання, все розкласти по поличках. Я був абсолютно не готовий до цього. За рік я усвідомив багато речей і вирішив їх змінити. Почав з вегетаріанства, оскільки я був створений для того, щоб любити світ та захищати його, допомагати йому. Це неможливо робити, вбиваючи тварин та споживаючі їх, фінансуючи систему вирощування та винищування живих істот. Ставши веганом стало набагато легше та спокійніше захищати, любити, зберігати мир. Світ бентежний, і поки я тут, я хочу привести у нього якомога більше миру. У 2011 році до веганів ставились як до фріків, та порівнювали з душевнохворими людьми. Я відчував, що це дуже несправедливе ставлення до ідеї, яка по суті захищає твоє здоров’я, несе мир та захищає планету. Що я міг зробити на своєму місці? Якщо у нас було два магазинчики з тофу, я міг зробити хоча б третій. Як маркетолог, як графічний дизайнер, як режисер, як актор, як лектор я готовий був до всього, щоб трансформувати ставлення моїх земляків та мого оточення до веган-ідеї, яка захищає людство. Так виник блог Vegano Hooligano. Спочатку ми просто перекладали інформацію та ділились нею. Я ділився рецептами з читачами. У той час я працював у рекламному агентстві та приносив на роботу ланчі. Один мій колега попросив приносити такі ж і йому. Це була моя перша стежка до гастро-бізнесу. Я почав готувати на двох. Потім на чотирьох. Це було дружнє партнерство, я їм постачав ланчі, вони спонсорували це, а я хотів дізнаватись ще більше цікавих та смачних рецептів. Ми з сестрою почали замислюватись про надання цій ідеї більш серйозної форми – оподаткування, бізнес-план, реєстрація, інвестори, врешті решт окрема кухня для приготування. Паралельно кількість наших клієнтів зросла і стала стабільною, з’явився інвестор. Ми зростали, притримувались якості продукції та обслуговування. Так від маленької кухні ми доросли до першого кафе. Ми відкрили перший стріт-фуд на Бесарабській площі. Нам ніхто не вірив, що за ті гроші, що ми маємо, ми можемо відкрити заклад у самому серці столиці, але ми це зробили. Vegano Hooligano було дуже популярним, але наразі я не бачу свого майбутнього там через те, що місце знаходиться біля м’яса. Для вегана неприємно споживати їжу біля вбитих тварин поруч. Тому сьогодні ми маємо два заклади, обидва знаходяться на Подолі, також у нас працює вегано-бас на фестивалях.

– Ти дуже миролюбна людина, але є стереотип про те, що бізнес – це свого роду війна, де важливо проявляти агресивність і боротись за своє місце під сонцем. Що ти можеш сказати про це з власного досвіду?
– Це дійсно стереотип про те, що, не даси здачу – тобі буде гірше. Не забереш у іншого – тобі буде гірше. Не нападеш – буде гірше. Насправді кожна людина хоче бути щасливою і прагне до щастя. А якщо навколо відбувається нещастя – опускаються руки. Виходячи з цього, треба шукати в бізнесі можливість всіх зробити щасливими. Я вірю в те, що одна людина може трансформувати увесь світ, але для цього її власний світ має стати досконалим. Тому важливо зберігати спокій і оберігати щастя інших. Це діє і у бізнесі. І бізнес я роблю не для багатства, але для миру, для довголіття, для збереження планети.
– Виходить, що ти не прагнеш багатства у своїй роботі, але все одно отримуєш його. І воно духовне.
– Це дійсно так. Все що ми тут накопичуємо, ми не можемо взяти з собою. Найголовніше – це те, з чим ти залишаєшся і те, чим ти є. Моє багатство – це моя любов, це мій спокій, моя віра. А інше матеріальне багатство – це готель, з якого я можу у будь-який момент піти.
– Можеш побажати щось нашим читачам на ніч?
– Я б хотів побажати того, щоб до вас прийшли у сон по черзі оленятка, зайчатка, маленькі комарики прилетіли. Щоб у грі і спілкуванні без кліток та гратів ви відчули, що є дитиною природи, і ви відкрили для себе світ тварин і комах. І щоб ви побачили в них своїх друзів і дізнались від них про їх світ. А вони не боялись вас. Бажаю справжньої дружби та веселощів.
Розмову вела Маргарита Сурженко
За фото дякуємо Євгену Наголюку

comments powered by HyperComments