В сонячний день ми зустрілись з Олексієм Карачинським. Говорили про війну. І про те, як темряву війни можна розвіяти небайдужістю та громадською діяльністю, що будуть ніби тим сонцем, яке світило у вікно під час нашої розмови. Олексій розпочав свою психотерапевтичну кар’єру ще студентом. Він неодноразово бував на Сході, допомагаючи як психотерапевт. В мирному Києві займається громадськими проектами, одним з яких є «Театр переселенця», що допомагає знайти сенс тим, хто його загубив з однією сумкою в руках та безвихіддю в серці. Мені Олексій розповів про те, як говорити з дітьми про війну, про казки свого дитинства та про те, звідки взялась його небайдужість до життя власної країни та бажання допомагати їй.

– Олексій, ти займаєшся громадською діяльність та військовою психотерапією, активно взаємодієш з «Театром Переселенця», як психолог, керівник та режисер проектів. Я знаю людей, які приїхали до Києва з окупованих територій, саме тому в них живе ця нейбайдужість, внутрішнє бажання виправити ситуацію, допомогти країні. Це змушує їх займатись громадською діяльністю. Але ти народився та навчався в Києві. Звідки в тобі тяга допомагати країні, в тому числі і на Сході?

– Мені здається справа не в киянах. Є люди, які цим займаються. Є ті, що цим не займаються. І такі люди є всюди, як в Києві, так і в інших місцях. Є ті, що народились в Донецьку і переїхали сюди, і вони думають виключно про себе і свої проекти. З психологічної точки зору зрозуміло, що якщо тебе зачепило, хочеться і далі допомагати. Ти не будеш байдужим. Так от, мене зачепило. Щодо формування небайдужої позиції, на мене мабуть впливала самовіддача мого батька, який є військовим. В моєму рефлексивному періоді з 21 року я відсторонився від емоційного зв’язку з ним і почав розуміти, що відбувається навколо. Не з мого кута зору, а більш об’єктивно. Також на мою громадянську позицію впливає християнська позиція і літературні герої, які формували мою особистість. Один з найсильніших – це Роберт Джордан з роману Хемінгуея «По кому дзвонить подзвін». Він починається з епіграфу:

«Нет человека, который был бы как Остров, сам по себе, каждый человек есть часть Материка, часть Суши; и если волной снесёт в море береговой Утёс, меньше станет Европа, и так же, если смоет край мыса или разрушит Замок твой или друга твоего; смерть каждого Человека умаляет и меня, ибо я един со всем Человечеством, а потому не спрашивай, по ком звонит колокол: он звонит по Тебе».

Я це пояснюю існуванням гіпервідповідальності, яка мотивує щось робити. Навіть якщо в Україні все добре, залишиться Африка та інші країни, яким також потрібно допомагати. І робити цей світ кращим. І не бути байдужим до того, що відбувається в цьому світі. Певно, крім цього, мою нейбайдужість сформували навіть епізоди, які я пережив в своєму житті. Наприклад, в громадському транспорті. Якось їхав там і побачив, несправедливу ситуацію – чоловіки ображали жінку. Інші люди стояли і нічого не робили. Я спитав у свого духовного наставника, що робити в цих ситуаціях. Хочеться лупцювати тих, хто неправий, але ми живемо в цивілізованому світі. Мій наставник сказав про те, що потрібно максимально творчо підходити до людей. І я почав це робити. В наступний раз, коли я їхав в транспорті, я побачив конфлікт в автобусі, де чоловік почав кричати на кондуктора. А кондуктор на чоловіка. Я підійшов до чоловіка, дав йому 3 гривні і сказав, що якщо у нього нема грошей, він може підійти і попросити, йому не відмовлять. І це на нього вплинуло так, що він вийшов на наступній зупинці в дуже розчуленому стані. Хоча ще секунду тому ми могли побитись, але вдалось все обернути в сторону трансформації. Так само і громадська діяльність – це мій спосіб допомоги світу.

– Можеш згадати інших літературних персонажів, крім Роберта Джордана? Можливо, казкових, які також заклали фундамент твого становлення з дитинства?

Казки на другому місці з тих речей, які мені є дуже близькими до душі. На першому місці філософська література, на другому місці саме казки. Фундамент цієї любові закладала мама. Найголовніша цеглинка в моєму фундаменті – казка «Маленький принц». Я перечитував твір разів 25. Спочатку його читала мама, потім я знайомився з твором в рамках шкільної програми. Під час екзистанційної кризи в перехідному віці я знову почитав «Маленького принца». У мене є два татуювання, які присвячене цій казці. Я навіть один раз переписав цю казку від руки, щоб врятувати одну людину, якій було погано. Подумав, що колись казка врятувала мене, тепер я можу за її допомогою врятувати ту, якій потрібне це рятувальне коло. В різних вікових стадіях «Маленький принц» зачіпав щось різне, але завжди підводив до важливих життєвих моментів. Ти наче живеш в цьому світі і він як болото тебе інколи засмоктує до себе. І ти в ці моменти забуваєш про найголовніше. Казки – вони рятують. Джанні Радарі «Казки по телефону» і Сергія Козлова «Ежик в тумане». Всі вони повертають до найголовнішого. Вони короткі, і за це теж я їх дуже люблю. Бо можна написати великий роман і нічого не сказати. А можна маленьку казку і цього достатньо, щоб весь день рефлексувати стосовно певної думки. Саме Сергій Козлов надихнув мене також писати свої вісім казок.

– Пам’ятаєш свій ритуал вкладання спати?

– Мій батько був ліквідатором землетрусу 5 років. Тому з самого дитинства я жив з мамою та бабусею. Інколи я лягав спати з бабусею, і вона мені читала казки про Івасика Телесика. Це було 2-3 роки, іноді під час читання бабуся засинала, я її будив і просив продовжити читання, і вона продовжувала. Також добре пам’ятаю, як мама розповідала казку про Курочку Рябу. Я ще навіть не вмів розмовляти, мені було 1,5 року. Я дивився картинки з книги, а в кінці я завжди плакав, бо яєчко розбилось. Саме з дитинства згадую ці казки та казку про Мойдодира. Такими віршами мама розвивала мою пам’ять.

– Казки були ти ставиш на друге місце по близькості до твоєї душі. Ти продовжуєш взаємодіяти з ними і в дорослому житті?

– Так. Кіра Малініна – харківський драматург. В новому театральному сезоні я планую поставити її казку. Вона про хлопчика, який гуляє разом з Ернестом Хемінгуеєм. Вони шукають своїх батьків. Батьків викрали пацюки. Казку ми хочемо зробити з військовими та показувати військовими, у яких посттравматичний розлад. Саме через казки добре розкриваються важливі фундаментальні філософські поняття. Такі як простір, час, дружба, сенс. Це дуже важливі речі і саме для людей з ознаками посттравматичного розладу мультики та казки дуже добре допомагають. Тому мені дуже цікаво з військовими працювати над постановками казок, а паралельно говорити про фундаментальні поняття. Адже через всю казку йде важливий напрямок роздумів про самогубство. Адже ми знаємо, що Хемінгуей покінчив життя самогубством, а в казці він кричить хлопчику «Пообіцяй мені, що у тебе навіть не буде таких думок». У військових, які повернулись з війни, тема самогубства актуалізується час від часу. Говорити про це і розширювати смислові рамки, мені здається, це важливо для реабілітації їх тут.

– Для військових може бути корисна така театрально-казкова реабілітація. А як щодо дітей, які стали свідками війни, втратили близьку людину або просто звичний спосіб життя? І чи потрібно взагалі реабілітація для тих дітей, у яких нема симптомів розладів, але які стали свідками важких подій, що безумовно закарбувались в пам’яті та підсвідомості?

– Коли я був в Дебальцеве, я спостерігав за життям дітей. І мені в той момент було так складно, а їм легко та весело. Діти все сприймають, як гру. Вони можуть гратись гільзами або ящиком, де були гранати. І для них – це безпечний та безтурботний світ. Так само, як ми в дитинстві жили з батьками бідно, і їм просто не платили зарплату. Коли я йшов в школу, я питав у мами, чому ти плачеш. А вона казала, зараз у нас нема, що поїсти, ти попий чай, прийдеш, я щось знайду. А я думаю, я ж не дуже і хочу їсти. Для мене це була гра. А для мами це було життям. Я уявляю, як це для мами усвідомлювати, що їй нема на що прогодувати дитя. Так само і з війною, дітям її переживати легше. Але дуже важливо при цьому з раннього віку дітям не брехати і не створювати ілюзій. Наприклад, дитина питає, де батько, чує, що він у відрядженні, а відрядження триває вже 5 років. Дитина чекає 5 років свого батька, а потім її світ розбивається об усвідомлення брехні. Краще говорити з дитиною, як з дорослим. Сказати, щось на кшталт «батько нас покинув і батько поганий» – закладати дитині ненависть до чоловіків. Краще розповідати відсторонено, як дорослому, що життя короткочасне, смерть – природня, всі ми помираємо, але поруч зі мною ти у безпеці і зараз все добре. У Рея Бредбері цілий роман присвячено кризам, коли дитина зрозуміла «я можу, і мої батьки можуть померти» . Змалечку потрібно формувати доросле ставлення до природніх речей і тому, що трапляється ззовні. В тому числі і до війни, до втрати близької людини. Так ми сформуємо дитину, відмежовуючи її від власних пояснень, чому так відбувається, а просто допомагаючи осягнути буття.

– Що розповідати дітям про війну, щоб з однієї сторони не сіяти в душах ненависть, а з іншої сторони не малювати світ, в яких існують лише добрі рожеві поні?

– Є різна подача інформації. Можна сказати дитині «Ти поганий» або «Ти вчинив погано». Це зовсім різні речі, бо в першому випадку дитина виростає з комплексами неповноцінності. В другому випадку дитина розуміє, що є певний вчинок, який залежить від тебе, але ти маєш силу повестись по-іншому. Так само є різна подача інформації дітям про війну. Маленькім дітям дуже добре допомагає арт-терапія. Тут можна виявити чи є проблеми і допомогти їх пережити. Якщо дитина малює сім’ю, де тато буде чудовиськом, ми відразу зможемо зрозуміти про проблеми. Так само можна виявити і те, чи зачепила війна психіку дитини. Ми можемо запропонувати намалювати хлопчику чи дівчинці те, що її бентежить, а потім попросити перемалювати це у ромашку. Таким чином трансформується малюнок та трансформується асоціація з тим, чого я боюсь. Як говорити, щоб не сіяти ненависть? Є у мене один знайомий актор, він живе в Німеччині і він працює над виставою про мої переживання під час війни. І він планує її поставити у місті Гамбург. Він дав таке визначення «Війна – це коли помирають люди, які могли не помирати». Війна – це трагедія без розмежовувань «свій-чужий», «хороший-поганий». На одній стороні стоять люди і думають, що Бог та правда за них. На іншій стороні стоять люди і думають, що Бог і правда за ними. Так воювати можна вічно. Тому я мрію про свій без війн. Мені здається, аби формувати ставлення до війни і не формувати ненависть до когось іншого. Хоча є об’єктивні причини ненавидіти. Тому краще просто розповідати, що війна – це погано.
– Можеш побажати щось нашим читачам на ніч або розповісти казку?

– Хочу розповісти казку про невеличке містечко з великою кількістю будинків, де жили собаки. Коли хтось проходив повз, собаки починали лаяти. Поки ти йдеш по місту, тебе буде постійно супроводжувати гавкіт собак. І там люди не розмовляли один з одним. Вони завжди уникали один одного. Там було так багато лаю, що люди, які жили в містечку почали теж гавкати один на одного. В кінці вони зовсім перестали розмовляти людською мовою. Ця казка для мене найактуальніша у даний момент. Коли ми говоримо не один з одним, а один на одного, ми не розуміємо. І від того, що ми говоримо один на одного, а не один з одним, у нас з’являються війни. Два науковця, коли хочуть знайти істину, вони розмовляють саме з позиції пошуку істини, а не з метою задавити своєю точкою зору. Для себе важливо розуміти, де ми є людьми, а де перетворюємось на собак.

Розмову вела Маргарита Сурженко
Фотографії – Колесникова Ксюша

comments powered by HyperComments