Кажуть, що за будь якою сильною особистістю стоять великі життєві труднощі. В тепличних умовах люди не мають мотивацію розвиватись. Коли ж суспільство намагається тебе зламати, ти ростеш доти, доки не розправиш крила і не злетиш над тим суспільством. Так вийшло і у Богдана Логвиненка. Свої крила у нього ще не виросли, але це не завадило йому скористатись вигадкою винахідників, купити квиток на літак і облетіти весь світ на залізному птахові. Більшості людей такий вчинок здається неможливим, бо в кожного на своєму місці є корені, що міцно прив’язують. Робота, школа, карта до спортклуба, традиція грати з друзями в покер по п’ятницям, відсутність грошей на подорожі, але наявність їх для автомобіля, яким можна їздити на роботу. Ось і лишаються мрії про навколосвітню подорож лише мріями.
Богдан свою мрію здійснив. Він не просто переїхав до Азії, він мандрував по Індонезії, Малайзії, Тайланду, Філіппінах, Шрі-Ланці. Був в глибоких печерах, на безлюдних островах, біля вулканів і посеред джунглів. Він не лише сам прокладав нові стежки, але й водив за собою туристичні групи. В той час, коли більшість людей використовують праву руку перед сном, Богдан знайшов їй інше чудове застосування. Він вийшов на трасу і підняв її, і сталось диво, машини зупинялись, а чоловік об’їхав за допомогою цього винаходу всю Європу. Він робить те, на що в багатьох із нас нема духу. Про несекретні секрети виховання я спитала у Богдана, а почула крім того багато мудрих думок і цікавих історій. Нарешті замовкаю, щоб почав говорити мандрівник, а тепер ще й письменник.
– Тобі часто читали в дитинстві казки? Можеш пригадати улюблені книги і героїв?
– Ганс Крістіан Андерсен був зачитаний до дір. Це, напевно, була найулюбленіша книга, яку читала мені мама, а потім я вже і сам вчився читати, знаючи напам’ять слова. У мене було декілька платівок із казками, які час від часу ми теж слухали. Збірка українських казок, «Бременські музики», «Котигорошко». Часи були такі, що дозволити собі купити касетний програвач чи касети не було змоги, нові платівки тоді вже майже не випускали, старі – продавалися дуже дорого. Тож ті кілька платівок, як і кілька книжок, я знав напам’ять і дуже любив їх переслуховувати. А ще «Чарівник країни Оз»! Коли сам читав, це була улюблена книга.
– У скільки років ти навчився читати?
– В чотири вже вмів.
– Ти належав до тих хлопців, яким було краще весь день грати у дворі в футбол чи було цікавіше пірнути у книгу? Чи вдало поєднати ці два хобі?
– Я був з тих хлопців, які займалися усім одразу. І книжки, і футбол. Але з 7 до 10 років я був майже ізольований від соціуму, я дуже сильно хворів і майже весь час читав, малював, два роки працював над картографією, створив багато альтернативних мап земної кулі. Активно займався створенням настільних ігор. В мене було багато книжок про війну, так звану “Вітчизняну”, багато каталогів різних військових кораблів, винищувачів, танків. Але за мотивами цього всього я малював війну і різні тактичні ігри. Все було дуже серйозно!
– А про що ти мріяв в дитинстві? Пам’ятаєш, ким хотів стати, коли виростеш? Можливо, мандрівником? У тебе було в дитинстві таке велике бажання відчувати внутрішню свободу, пізнавати світ? Коли ти зрозумів, що все це для тебе більш важливіше, ніж стабільність і впевненість у завтрашньому дні?
– Я страшенно любив ходити до школи альтернативними шляхами. Весь час то скорочував, то подовжував собі маршрут. Іноді, щоб дійти кілометр зі школи додому слід було полазити по гаражам, іноді, щоб подолати цю відстань, слід було перелізти паркан і потрапити на територію котельні, тікати від собак, коротше, тоді я не розумів, до чого це все, але явно вже любив подорожувати. Мені здається, що життя – це накопичення. Є безліч моментів, коли відчуваєш якусь точку неповернення, іноді усвідомлюєш, що вона пройшла от кілька років тому, перечитуючи якісь тексти. Але дорослість? Що таке дорослість? І так усі ж дуже серйозні і дорослі, в якомусь своєму бароковому світі маскарадів і етикетів, люблять повчати і знають про життя все, я не знаю нічого, я досі обпікаюся чайником, що кипить, мене так і не привчили у школі чітко відрізняти чорне від білого, в мене значно більше кольорів, або просто поганий зір. Тому, сподіваюсь, дорослість, у тому значенні, що є загальноприйнятим, для мене не настала і може і не настане.
– А як батьки відносились до таких альтернативних шляхів, карт? Вони тебе активно підтримували, не намагатись нав’язати своє бачення того, чим ти маєш займатись, а чим ні, що маєш читати, а що ні?
– Звісно вони нічого про це досі не знають! Сподіваюсь не прочитають і не дізнаються, боюсь стати в куток, не знаю, чи ще за строком давності це правопорушення може бути осуджене, в мене мама юрист, вона у цьому розбирається краще, я завжди покладався на її чесність у винесенні вироків. Насправді карти мамі подобалися, вона не заважала мені цим займатися, хоча ніхто і не розумів, нащо це. Коли я пішов таки у школу – трапився колапс із творчістю – мені почали казати “ти шо дебіл? чим ти займаєшся?”. І я на якийсь час дуже сильно поламався. Пізніше я зустрів товариша і брата, який так само, як і я захоплювався малюванням карт в дитинстві. Його звати Гонза. Я малював більше мапи військових дій, бо в моїх книжках, родом з радянського союзу було більше війни, Гонза малював більше міста, бо в його книжках було більше краси.
Пам’ятаю той вечір, коли ми сиділи в Києві і я показував йому свої мапи. Гонза – перший, хто спитав мене про них, перший, хто попросив показати. Це був наш виключно спільний інтерес. Таких як ми людей я більше не зустрічав. Але, коли я потрапив до нього додому в Чехію того ж таки року – я зрозумів, що мапи для нього не були лише дитячою слабістю. Він їх і далі продовжує малювати у вільний від роботи час. У нього вдома є мапа міста, що займає 32 аркуші А1. Якщо її розкласти – вона не поміститься у жодну його кімнату. Цікаво, що це хобі виникло у нас в порівняно однаковий час – у вісім років.
– Крім Чехії, ти багато подорожував по Європі і всьому світу. Чим ще в цивілізованих країнах виховання відрізняється від українського? Я чула, що до дітей в громадських місцях в Європі ставляться набагато толерантніше, їм посміхаються, нікого не дратує плач дитини, бо в людях більше любові і розуміння. Як довго, на твою думку, нам еволюціонувати до європейської толерантності?
– Мені здається, що найцінніше, що є у дітей – це щирість і безпосередність. Потім цю щирість в них забирають поступово, або вони самі віддають, або відбирають оті “дорослі” зі світу своїх банальних цінностей. Для мене щирість – найцінніше. В моєму мікросвіті дуже мало щирих друзів, хоча я за рік написав про вже майже три сотні “Перехожих”, і усіма цими людьми я безумовно захоплююсь, але це люди, за якими я спостерігаю, мені цікаво досліджувати їх, страшенно щиро радію їх появі у житті. Людей, що навпаки – спостерігають за мною, яким я можу запропонувати взаємодопомогу, людей, що знають мене зсередини – всього кілька. Я їх на якомусь із рівнів відчуваю, відчуваю їх щирість. Це дуже дивний світ, у якому рису, що дається нам змалку, так важко вберегти і так складно знайти людей, що щирі хоча б от просто із собою. Щодо Європи, вона дуже різноманітна, не варто узагальнювати. Найкраща освіта у мультикультурних середовищах. Зараз як на мене найкраща освіта в Азії, в Сінгапурі. Ми побачимо це за кілька десятків років, але я бачу вже по школярах, з якими спілкувався, що вони значно ерудованіші і мудріші. Мультикультурність дає дуже багато. Приміром, їм з чотирма офіційними мовами – китайською, англійською, малайською і тамільською, дуже складно вчитися. Більшість знає, щонайменше, три мови. А це не мови однієї мовної родини, їм відкриваються абсолютно чотири різні світи із пізнанням кожної із мов. Це три різні алфавіти, це одразу ж охоплення БІЛЬШОЇ частини населення землі. Ми тут сперечаємось про російську і українську, а там вчать все. І вчать дуже якісно, в результаті – в нас суперечки і регрес, а в них – єднання і прогрес.
– Ти поїхав в Азію саме для того, щоб знайти там ту щирість, яку цінуєш в людях і якої так багато не вистачає? Як думаєш, українці доеволюціонують до тримання в собі такої любові, щоб її вистачало для того, щоб ділитись посмішками в маршрутках і на вулиці? Як нам виховувати своїх дітей, щоб вони виростали щасливими і повними любові? Можливо, ти знайшов такий секрет десь в Європі чи Азії.
– Ні, люди скрізь однакові. Є різні історичні чинники, що впливають на виховання. Азія теж неоднорідна. В нас були війни, голод, знову війна, революції. Люди бояться показувати щирість, бо вони знають, що не щирість, а сила приводить до успіху. Те ж саме, скажімо, в Камбоджі, де населення винищував Пол Пот. Важко знайти щирість у місцевих, коли ти ніколи не будеш сприйматися місцевим. Як мінімум я на дві голови вищий за середній їх зріст, це для них величезний комплекс, а для мене мінус у спілкуванні. Чи щирі в Азії люди? Дуже часто так, але це поверхнева щирість, до глибокої слід пройти довгий шлях взаємозаглиблень скрізь, але вдома, у своєму середовищі, завжди є фора, а не вдома – матч починається з від’ємним для тебе рахунком завжди. Азія різна, я постійно в пошуках своїх людей і вони зараз є у різних куточках Землі, і я щасливий, що можу їм не листи писати, а час від часу перекидуватись повідомленнями у Facebook.
– Якби ти писав казку, яка б мораль там була? Припустимо, ти зустрів дитину в ліфті, він застряг, ви більше ніколи не побачитесь, а дитина просить розповісти їй казку. Нібито Всесвіт дав тобі завдання передати щось тій дитині в своїй казці.
– Ти знаєш, я б навряд щось вигадав і напевно б переповів. В мене взагалі дуже погано із фантазією. Я страшенно люблю переповідати і записувати усні перекази, описувати те, що зі мною відбувається. Я зловив себе на тому, що читаючи класику останнім часом, навіть не можу увімкнути в голові якусь візуалізацію, не вмикається фільм, дуже слабо фантазується. Шість років тому я написав книгу казок. Спершу ми з видавництвом підписали контракт, за три місяці я мав написати. Небагато. Але писав рік, бо не міг часом із себе вичавити ні слова. Це були казки про дитинство видатних людей. В результаті деякі з них виявилися частково правдивими і лише трохи мною дофантазованими, а деякі – взагалі з мого дитинства. Так, приміром, Шарль де Голь, малює в казці про себе мапи.
Розмову вела Маргарита Сурженко
✨️Підписуйтесь на наш Телеграм-канал, щоб отримувати інформацію про нові казки на сайті✨️
Ми створили більше 300 безкоштовних казок на сайті Dobranich. Прагнемо перетворити звичайне вкладання спати у родинний ритуал, сповнений турботи та тепла. Бажаєте підтримати наш проект? Будемо вдячні, з новою силою продовжимо писати для вас далі!
Коментувати