Розмова з особистістю

Військовий психолог Олексій Карачинський про те, що казати дітям про війну

В сонячний день ми зустрілись з Олексієм Карачинським. Говорили про війну. І про те, як темряву війни можна розвіяти небайдужістю та громадською діяльністю, що будуть ніби тим сонцем, яке світило у вікно під час нашої розмови. Олексій розпочав свою психотерапевтичну кар’єру ще студентом. Він неодноразово бував на Сході, допомагаючи як психотерапевт. В мирному Києві займається громадськими проектами, одним з яких є «Театр переселенця», що допомагає знайти сенс тим, хто його загубив з однією сумкою в руках та безвихіддю в серці. Мені Олексій розповів про те, як говорити з дітьми про війну, про казки свого дитинства та про те, звідки взялась його небайдужість до життя власної країни та бажання допомагати їй.
Військовий психолог Олексій Карачинський про те, що казати дітям про війну
- Олексій, ти займаєшся громадською діяльність та військовою психотерапією, активно взаємодієш з «Театром Переселенця», як психолог, керівник та режисер проектів. Я знаю людей, які приїхали до Києва з окупованих територій, саме тому в них живе ця нейбайдужість, внутрішнє бажання виправити ситуацію, допомогти країні. Це змушує їх займатись громадською діяльністю. Але ти народився та навчався в Києві. Звідки в тобі тяга допомагати країні, в тому числі і на Сході?

- Мені здається справа не в киянах. Є люди, які цим займаються. Є ті, що цим не займаються. І такі люди є всюди, як в Києві, так і в інших місцях. Є ті, що народились в Донецьку і переїхали сюди, і вони думають виключно про себе і свої проекти. З психологічної точки зору зрозуміло, що якщо тебе зачепило, хочеться і далі допомагати. Ти не будеш байдужим. Так от, мене зачепило. Щодо формування небайдужої позиції, на мене мабуть впливала самовіддача мого батька, який є військовим. В моєму рефлексивному періоді з 21 року я відсторонився від емоційного зв’язку з ним і почав розуміти, що відбувається навколо. Не з мого кута зору, а більш об’єктивно. Також на мою громадянську позицію впливає християнська позиція і літературні герої, які формували мою особистість. Один з найсильніших – це Роберт Джордан з роману Хемінгуея «По кому дзвонить подзвін». Він починається з епіграфу:

«Нет человека, который был бы как Остров, сам по себе, каждый человек есть часть Материка, часть Суши; и если волной снесёт в море береговой Утёс, меньше станет Европа, и так же, если смоет край мыса или разрушит Замок твой или друга твоего; смерть каждого Человека умаляет и меня, ибо я един со всем Человечеством, а потому не спрашивай, по ком звонит колокол: он звонит по Тебе».

Я це пояснюю існуванням гіпервідповідальності, яка мотивує щось робити. Навіть якщо в Україні все добре, залишиться Африка та інші країни, яким також потрібно допомагати. І робити цей світ кращим. І не бути байдужим до того, що відбувається в цьому світі. Певно, крім цього, мою нейбайдужість сформували навіть епізоди, які я пережив в своєму житті. Наприклад, в громадському транспорті. Якось їхав там і побачив, несправедливу ситуацію – чоловіки ображали жінку. Інші люди стояли і нічого не робили. Я спитав у свого духовного наставника, що робити в цих ситуаціях. Хочеться лупцювати тих, хто неправий, але ми живемо в цивілізованому світі. Мій наставник сказав про те, що потрібно максимально творчо підходити до людей. І я почав це робити. В наступний раз, коли я їхав в транспорті, я побачив конфлікт в автобусі, де чоловік почав кричати на кондуктора. А кондуктор на чоловіка. Я підійшов до чоловіка, дав йому 3 гривні і сказав, що якщо у нього нема грошей, він може підійти і попросити, йому не відмовлять. І це на нього вплинуло так, що він вийшов на наступній зупинці в дуже розчуленому стані. Хоча ще секунду тому ми могли побитись, але вдалось все обернути в сторону трансформації. Так само і громадська діяльність – це мій спосіб допомоги світу.
Військовий психолог Олексій Карачинський про те, що казати дітям про війну
- Можеш згадати інших літературних персонажів, крім Роберта Джордана? Можливо, казкових, які також заклали фундамент твого становлення з дитинства?

- Казки на другому місці з тих речей, які мені є дуже близькими до душі. На першому місці філософська література, на другому місці саме казки. Фундамент цієї любові закладала мама. Найголовніша цеглинка в моєму фундаменті – казка «Маленький принц». Я перечитував твір разів 25. Спочатку його читала мама, потім я знайомився з твором в рамках шкільної програми. Під час екзистанційної кризи в перехідному віці я знову почитав «Маленького принца». У мене є два татуювання, які присвячене цій казці. Я навіть один раз переписав цю казку від руки, щоб врятувати одну людину, якій було погано. Подумав, що колись казка врятувала мене, тепер я можу за її допомогою врятувати ту, якій потрібне це рятувальне коло. В різних вікових стадіях «Маленький принц» зачіпав щось різне, але завжди підводив до важливих життєвих моментів. Ти наче живеш в цьому світі і він як болото тебе інколи засмоктує до себе. І ти в ці моменти забуваєш про найголовніше. Казки – вони рятують. Джанні Радарі «Казки по телефону» і Сергія Козлова «Ежик в тумане». Всі вони повертають до найголовнішого. Вони короткі, і за це теж я їх дуже люблю. Бо можна написати великий роман і нічого не сказати. А можна маленьку казку і цього достатньо, щоб весь день рефлексувати стосовно певної думки. Саме Сергій Козлов надихнув мене також писати свої вісім казок.
Військовий психолог Олексій Карачинський про те, що казати дітям про війну
- Пам’ятаєш свій ритуал вкладання спати?

- Мій батько був ліквідатором землетрусу 5 років. Тому з самого дитинства я жив з мамою та бабусею. Інколи я лягав спати з бабусею, і вона мені читала казки про Івасика Телесика. Це було 2-3 роки, іноді під час читання бабуся засинала, я її будив і просив продовжити читання, і вона продовжувала. Також добре пам’ятаю, як мама розповідала казку про Курочку Рябу. Я ще навіть не вмів розмовляти, мені було 1,5 року. Я дивився картинки з книги, а в кінці я завжди плакав, бо яєчко розбилось. Саме з дитинства згадую ці казки та казку про Мойдодира. Такими віршами мама розвивала мою пам’ять.

- Казки були ти ставиш на друге місце по близькості до твоєї душі. Ти продовжуєш взаємодіяти з ними і в дорослому житті?
Військовий психолог Олексій Карачинський про те, що казати дітям про війну
- Так. Кіра Малініна – харківський драматург. В новому театральному сезоні я планую поставити її казку. Вона про хлопчика, який гуляє разом з Ернестом Хемінгуеєм. Вони шукають своїх батьків. Батьків викрали пацюки. Казку ми хочемо зробити з військовими та показувати військовими, у яких посттравматичний розлад. Саме через казки добре розкриваються важливі фундаментальні філософські поняття. Такі як простір, час, дружба, сенс. Це дуже важливі речі і саме для людей з ознаками посттравматичного розладу мультики та казки дуже добре допомагають. Тому мені дуже цікаво з військовими працювати над постановками казок, а паралельно говорити про фундаментальні поняття. Адже через всю казку йде важливий напрямок роздумів про самогубство. Адже ми знаємо, що Хемінгуей покінчив життя самогубством, а в казці він кричить хлопчику «Пообіцяй мені, що у тебе навіть не буде таких думок». У військових, які повернулись з війни, тема самогубства актуалізується час від часу. Говорити про це і розширювати смислові рамки, мені здається, це важливо для реабілітації їх тут.

- Для військових може бути корисна така театрально-казкова реабілітація. А як щодо дітей, які стали свідками війни, втратили близьку людину або просто звичний спосіб життя? І чи потрібно взагалі реабілітація для тих дітей, у яких нема симптомів розладів, але які стали свідками важких подій, що безумовно закарбувались в пам’яті та підсвідомості?

- Коли я був в Дебальцеве, я спостерігав за життям дітей. І мені в той момент було так складно, а їм легко та весело. Діти все сприймають, як гру. Вони можуть гратись гільзами або ящиком, де були гранати. І для них – це безпечний та безтурботний світ. Так само, як ми в дитинстві жили з батьками бідно, і їм просто не платили зарплату. Коли я йшов в школу, я питав у мами, чому ти плачеш. А вона казала, зараз у нас нема, що поїсти, ти попий чай, прийдеш, я щось знайду. А я думаю, я ж не дуже і хочу їсти. Для мене це була гра. А для мами це було життям. Я уявляю, як це для мами усвідомлювати, що їй нема на що прогодувати дитя. Так само і з війною, дітям її переживати легше. Але дуже важливо при цьому з раннього віку дітям не брехати і не створювати ілюзій. Наприклад, дитина питає, де батько, чує, що він у відрядженні, а відрядження триває вже 5 років. Дитина чекає 5 років свого батька, а потім її світ розбивається об усвідомлення брехні. Краще говорити з дитиною, як з дорослим. Сказати, щось на кшталт «батько нас покинув і батько поганий» – закладати дитині ненависть до чоловіків. Краще розповідати відсторонено, як дорослому, що життя короткочасне, смерть – природня, всі ми помираємо, але поруч зі мною ти у безпеці і зараз все добре. У Рея Бредбері цілий роман присвячено кризам, коли дитина зрозуміла «я можу, і мої батьки можуть померти» . Змалечку потрібно формувати доросле ставлення до природніх речей і тому, що трапляється ззовні. В тому числі і до війни, до втрати близької людини. Так ми сформуємо дитину, відмежовуючи її від власних пояснень, чому так відбувається, а просто допомагаючи осягнути буття.
Військовий психолог Олексій Карачинський про те, що казати дітям про війну
- Що розповідати дітям про війну, щоб з однієї сторони не сіяти в душах ненависть, а з іншої сторони не малювати світ, в яких існують лише добрі рожеві поні?

- Є різна подача інформації. Можна сказати дитині «Ти поганий» або «Ти вчинив погано». Це зовсім різні речі, бо в першому випадку дитина виростає з комплексами неповноцінності. В другому випадку дитина розуміє, що є певний вчинок, який залежить від тебе, але ти маєш силу повестись по-іншому. Так само є різна подача інформації дітям про війну. Маленькім дітям дуже добре допомагає арт-терапія. Тут можна виявити чи є проблеми і допомогти їх пережити. Якщо дитина малює сім’ю, де тато буде чудовиськом, ми відразу зможемо зрозуміти про проблеми. Так само можна виявити і те, чи зачепила війна психіку дитини. Ми можемо запропонувати намалювати хлопчику чи дівчинці те, що її бентежить, а потім попросити перемалювати це у ромашку. Таким чином трансформується малюнок та трансформується асоціація з тим, чого я боюсь. Як говорити, щоб не сіяти ненависть? Є у мене один знайомий актор, він живе в Німеччині і він працює над виставою про мої переживання під час війни. І він планує її поставити у місті Гамбург. Він дав таке визначення «Війна – це коли помирають люди, які могли не помирати». Війна – це трагедія без розмежовувань «свій-чужий», «хороший-поганий». На одній стороні стоять люди і думають, що Бог та правда за них. На іншій стороні стоять люди і думають, що Бог і правда за ними. Так воювати можна вічно. Тому я мрію про свій без війн. Мені здається, аби формувати ставлення до війни і не формувати ненависть до когось іншого. Хоча є об’єктивні причини ненавидіти. Тому краще просто розповідати, що війна – це погано.
- Можеш побажати щось нашим читачам на ніч або розповісти казку?
Військовий психолог Олексій Карачинський про те, що казати дітям про війну
- Хочу розповісти казку про невеличке містечко з великою кількістю будинків, де жили собаки. Коли хтось проходив повз, собаки починали лаяти. Поки ти йдеш по місту, тебе буде постійно супроводжувати гавкіт собак. І там люди не розмовляли один з одним. Вони завжди уникали один одного. Там було так багато лаю, що люди, які жили в містечку почали теж гавкати один на одного. В кінці вони зовсім перестали розмовляти людською мовою. Ця казка для мене найактуальніша у даний момент. Коли ми говоримо не один з одним, а один на одного, ми не розуміємо. І від того, що ми говоримо один на одного, а не один з одним, у нас з’являються війни. Два науковця, коли хочуть знайти істину, вони розмовляють саме з позиції пошуку істини, а не з метою задавити своєю точкою зору. Для себе важливо розуміти, де ми є людьми, а де перетворюємось на собак.

Розмову вела Маргарита Сурженко
Фотографії - Колесникова Ксюша

Ми створили більше 300 безкоштовних казок на сайті Dobranich. Прагнемо перетворити звичайне вкладання спати у родинний ритуал, сповнений турботи та тепла. Бажаєте підтримати наш проект? Будемо вдячні, з новою силою продовжимо писати для вас далі!

ПІДТРИМАТИ

Про авторку

Маргарита Сурженко

Я засновниця сайту Добраніч та автор більшості казок, що зібрані тут. Казки короткі та сучасні, містять важливу мораль та поширюють цінності добра, свободи, взаємопідтримки, любові до себе. В казках торкаюсь тем екології, досягнення успіху, розвитку емпатії, комунікабельності, адаптивності, цілеспрямованості, критичного мислення. Якщо вам цікаво більше дізнатись про мене, ось моя коротка біографія.

Коментувати

Клацніть сюди

Підтримати проект

Ми вже 7 років пишемо та публікуємо казки на ніч на сайті Dobranich. Ми хочемо зробити світ навколо добрішим та свідомішим. Цю місію складно виконувати наодинці. Нам необхідна ваша допомога! Будемо вдячні за будь-яку підтримку, навіть 50 гривень в місяць є важливою для нас сумою!

Підтримати