Казка про фею: як Марі вперше зустрілась з Бредлі

Привіт всім, хто читає або слухає цю казку. Мене звати Марі. Я – фея з країни Мрія. Моя робота – здійснювати бажання дітей, приносити їм під подушку солодощі, підкладати до гаманця батьків гроші на іграшки, надсилати до мами у сни млинці, щоб вона обов’язково посмажила їх у вихідні вранці. Але я впевнена, ви знаєте, що життя створене так, щоб ніхто нічого не отримував просто так. Для того щоб моя чарівна паличка набула своїх сил, і я здійснила бажання, мої підопічні мають поводитись добре. Вкладати свою енергію в корисні справи, бути хорошими хлопчиками і дівчатками.

Кілька днів тому я прилетіла здійснити бажання одного хлопчика, але він був у школі. Я ж роздивилась, чи поскладав він свої речі у кімнаті. Там я побачила цілковитий безлад. Проте на стінах висіли дуже гарні малюнки хлопчика Микити. Весь вечір напередодні він малював, саме тому не встиг скласти речі. І хоча батьків цей факт дуже бентежив, мене аж ніяк. Адже замість того, щоб дивитись мультики, Микита займався дуже корисною справою, яка робила кращим його навички. Кожна розвинута навичка, кожна перемога над собою – це шанс покращити планету в майбутньому. Тому звісно Микита заслужив того, щоб я здійснила його бажання. Я сиділа і роздивлялась малюнки хлопчика. Він малював великі будинки, вдало поєднував старовинні будови з сучасними хмарочосами. Можливо, він буде відомим архітектором, коли виросте? Я так задивилась на малюнки, що дуже перелякалась, коли почула чийсь голос:

— Що це ви тут робите, чарівна панночка? – раптом заговорив до мене сірий смугастий кіт. Він поважно підвівся з підвіконня, пройшовся по комоду, оминаючи розкидані на ньому іграшки, а потім стрибнув на ліжко і опинився просто поруч зі мною. Спочатку я розгубилась. Не звикла, щоб зі мною говорили коти. Але потім заспокоїлась і привітно відповіла.

— Намагаюсь розгледіти, які ж таланти є у Микити, замість того побачила талант у вас, милий котику.

— Хіба ж то талант – бачити фей? Всі коти їх бачать.

— Та невже? Я вже рік працюю феєю, бачила так багато тварин і ви перший, хто зі мною заговорив.

— Просто інші коти дуже ледащі. Їм би лише їсти і спати. Нагодувати ви їх не можете, ось вони і не витрачають на спілкування з вами часу. Вони не розуміють, що у розмовах часто більше користі, ніж в ковбасі.

— А ви не такий як усі?

— Скажімо так. Мої господарі вивозили мене з цієї квартири лише раз. І після того, я не бачив світу білого, свободи, вулиць, інших котів і людей. Я тут поневолений. Єдине, що мені лишається, дивитись фільми і читати книги. А ще можна розмовляти з тобою. Якби я почав говорити з Микитою, його б відправили до психологів. Навіщо ускладнювали малому життя? А ти… Думаю, мій секрет не викажеш, а я не видам нікому твого.

— Я й сама неймовірно рада поговорити з кимось. Постійно на роботі літаю одна.

— Я часто бачив, що феї працюють в парах.

— Але я так не можу. Мені краще працювати одній. Знаєш чому? Тому що інші феї постійно засуджують людей. Не можу слухати про це, адже я так люблю людей. Мені здається, кожна дитина і кожен дорослий заслуговують на здійснення своєї мрії. Інші ж феї так прискіпливо вивчають біографії і поведінку, лише б не витрачати силу чарівної палички і не виконувати їх бажань. Моя ж паличка майже завжди порожня, адже добро своїх підопічних я намагаюсь віддавати дуже швидко.

— Навчи мене любити людей. Я от не розумію, як їх можна любити. Вони постійно брешуть, обговорюють один одного за спинами, вони цінують сильніших, а слабших зневажають, вони несправедливі і підступні, а ще, визнай, вони тупіші за мене. Вони не бачать навколо нікого крім себе. Навіть вас не бачать.

Я була здивована цими словами рудого кота. Ні, я була обурена. Я навіть зраділа, що це вперше в моїй роботі зі мною заговорила тваринка. Я б не змогла слухати ці слова щодня. Він теж засуджував людей, як і мої колеги-феї.

— Еммм, а як тебе звати взагалі? – нарешті зрозуміла я, що проявила невихованість і навіть не дізналась імені свого співрозмовника.

— Бредлі Купер. Ти можеш називати мене просто Бред. Але пам’ятай, що Бред – це скорочено від Бредлі Купер, це зовсім не в честь Бреда Піта. Це дуже важливо пам’ятати, бо….

— Послухай, Бредлі, – перебила я кота. – Засуджуючи іншого, ти засуджуєш себе і того, хто тебе створив. Як би це не називали. Богом, природою чи Всесвітом. Це Щось вище створило людей надзвичайно розумною конструкцією. Так само як в кожній клітинці є ядро, цитоплазма, мітохондрії, комплекс Годжі, рибосоми. Не може у клітині бути три ядра. Розумієш до чого я?

— Не дуже, у Микити ще не викладали біологію, тому книжок з біології я не читав.

— Не може бути у клітині три ядра, так і серед людей не може бути занадто багато таких геніальних і розумних, як ти. Багато хто людей виконує роль не ядра, а інших складових клітини. І кожна з цих ролей дуже важлива. Дуже важливим є і водій тролейбуса, і двірник, і банкір, і президент, і моделі, і актори. І кожен має право на свою власну думку, адже він пройшов свій важкий шлях і дізнався багато цікавого. Яке ми маємо право їх засуджувати? Головне те, що всі вони, кожна кожнісінька людина – це провідники енергії, це такі ж самі частинки великої клітини, які допомагають здійснювати обмін речовин і рух енергії. То ж засуджуючи когось, ти засуджуєш самого себе, адже ви разом – це одне велике ціле. Замість того, щоб засуджувати, краще просто ділитись позитивною енергією. Саме це змінить людину на краще, а разом з тим на один малесенький міліметр зміниться на краще твоє місто, твоя країна, твоя планета.

Я сказала це котику, а він лише помахав своїми вусами і відвернувся від мене, підняв хвіст і повільно пішов по ліжку у сторону дверей. Я теж хотіла летіти, аж раптом Бредлі обернувся і промовив:

— Не йди будь ласка. Мені буде так самотньо без тебе.

— Можливо, ти засуджуєш людей, бо тобі просто самотньо? У людей часто так буває. Коли їм немає кому віддавати любов, вони починають сумувати. Їх душі повільно зменшуються, адже життя завжди має рухатись вперед, енергію потрібно віддавати, а потім наповнюватись нею знову. Думаю, якби ти зміг знайти собі друзів-котів, ти б не був так скептично налаштований щодо людей. У тебе б просто не було на це часу.

— Друзі-коти… Фея, це неможливо. Я тут в поневоленні, і з цієї квартири мені ніколи не вийти.

— Не забувай, що в житті немає нічого неможливого, – промовила я і показала йому свою чарівну паличку. Котик округлив свої оченята і довго дивився на неї, аж поки я не поклала паличку назад до кишені. – На жаль, в світі безкоштовним буває лише сир в мишоловці. Я можу виконувати бажання лише тим, хто на них заслужив. Добрі справи помножують силу палички, а погані зменшують її. Якщо ти зробиш добру справу просто зараз, я зможу потім віддати це добро тобі ж.

Кіт роззирнуся по сторонах і почав думати про те, яку ж добру справу йому виконати. Він крутився, крутився, аж раптом побачив свій хвостик і почав його лизати.

— Зараз я помию себе, стану чистим – це ж добра справа? Я не буду розносити бруд.

— Ні, чистиш хвостик ти виключно для себе. Хіба так ти ділишся енергією з кимось іншим?

— Я не завдаю нікому клопоту.

— На щастя, чарівну паличку ти не обманеш. Вона може наповнитись добром тільки тоді, коли ти його віддаєш.

Бредлі замислився і почав ходити по квартирі, думаючи, яку ж добру справу йому зробити. Я полетіла за ним. Спочатку котик підійшов до миски і відпив із неї води, потім подивився на мене і мою паличку. Звісно, ніякої доброї справи він таким чином не зробив. Потім Бердлі пішов до вітальні, стрибнув на канапу і включив пультом телевізор. Знову подивився мені у очі, але побачив там лише розчарування. Виключивши телевізор, кіт додав:

— Хіба це не добра справа, виключити телевізор? Я економлю електроенергію.

Моєму розчаруванню не було меж. Які ж егоїстичні ці коти. Я вже хотіла летіти з квартири, шукати Микиту десь по дорозі зі школи додому. Я подумала, що Бредлі такий самий, як і інші коти і переважна кількість людей, що думають лише про себе і зовсім не вміють ставити себе на місце інших. Але ж раптом кіт мене зупинив.

— Чекай-чекай. Невже ти й справді подумала, що я такий бовдур або думати, ніби поїсти – це зробити добро?

— Ну…

— Не відповідай. Краще пішли назад в кімнату Микити.

Бредлі швидко побіг назад, а я полетіла за ним. Не змогла побачити його відразу, аж потім помітила його хвіст під шафою. Бредлі намагався щось витягнути звідти. Нарешті йому це вдалось. В лапках кота я помітила невеличку частинку пазла.

— Ось воно. Микита шукав цю деталь вже тиждень. Без нього зібрати пазл повність неможливо.

Поклавши пазл на стіл, Бредлі пірнув під шафу знову, а потім викотив звідти тенісний м’ячик.

— Ну, а цей м’ячик він не бачив з літа.

Сила моєї палички дійсно вмить трохи збільшилась. Цього було достатньо, щоб відкрити пластикові двері балкона і дати змогу Бредлі вийти. Лишень двері відкрились, кіт невпевнено дивився на них. Його лапи стояли на місці і він не рухався. Боявся відкрити для себе новий світ. Світ холодної зими, світ природи, чистого повітря, диких законів котячого життя. Він багато чув про нього і уявляв. Годинами роздивлявся той світ через скло на підвіконні. Але ж тепер так боявся зробити крок вперед.

— Нумо. Давай за мною, – промовила я і вилетіла на балкон. Бердлі і Микита жили на другому поверсі, а відразу під балконом розміщувались труби, по яким котик міг би легко спуститись униз. Та він так і не зміг побороти свій страх. А тому почав вигадувати виправдання.

— Куди ж я піду? Скоро Микита повернеться.

— Я відчуваю, що пів годинки у нас з тобою точно ще є. За цей час ти зміг би вивчити свій двір.

— А потім мої лапи будуть брудними. Тобі легко казати, ти вмієш літати.

— А ти не можеш побороти свою нерішучість.

Я махнула паличкою і закрила двері. В кімнаті вже і так стало прохолодно.

— Мені вже час летіти. – промовила я і швидко зникла.

Звичайно я повернулась до Бредлі і Микити. Хлопчик дуже зрадів появі пазла, якого не вистачало. Він так тішився цьому, що сила моєї палички збільшилась ще раз. Все через те, що Бердлі не просто зробив хорошу справу, але й змусив посміхатись свого друга.

✨️Підписуйтесь на наш Телеграм-канал, щоб отримувати інформацію про нові казки на сайті✨️