Могутній бук, що ріс між крутобокими горами над гамірним потічком, для смугастого Веприка був найріднішою домівкою. Тут він вперше віднайшов смачний горішок. Тут він любив качатись у пухкій траві і листі, вчився стрибати через оброслу мохом колоду. Не вгледів малий Веприк, як осінь ліс перефарбувала у свої розкішні кольори, як могутній бук почав своє листя на хвилі трусити. А незабаром зима снігу накидала навкруги білого, пухкого і холодного.
Зрадів першому снігові Веприк. Ковзанку влаштував від бука до потічка. День катався, другий і не страшно йому було ні снігу, ні колючого морозу, ні того, що матері не було поруч. Якось уранці, як тільки Веприк прокинувся, чогось раптом бук сердито гіллям загудів.
— Чого він гнівається? — подумав Веприк.
Малюнок на снігу читати продовження
Глянув вгору: звідтіль колючий сніг сиплеться. І такий густий, що у лісі враз темно і лячно стало. Хтось гілки почав ламати й кидати на землю, на потік.
Злякався Веприк. Стрибнув через колоду. Аж під горою опинився. Хотів заплакати. Та згадав, як мати повчала:
— Ти, Веприку, коли заблукаєш далеко, і не зможеш до домівки своєї повернути, заспокойся спершу. Тоді на дерева поглянь. Там мох росте. З якого боку його більше виросло, де гілля на деревах густіше,— у той бік і стежка додому стелиться...
— Тільки де ж тут дерева? — замислився Веприк.— Тут крутобока гора. А оті кущики? — підійшов до розлогої ліщини. Обдивився навколо. Самотньо Веприку. Знову пригадав, як мати вчила:
— Будь завжди сміливим! Не бійся перешкоди перед собою...
— А я не боюся,— підбадьорував сам себе.
Раптом Веприку здалося, що на нього дивляться великі, круглі жовті очі.
— Хіба може бути два місяці на небі? Чи, може, то страховисько таке? Але ж всюди білий день.
Приглянувся Веприк.
Почав тонку й довгу гілку з ліщини виламувати, а страховисько само злякалось, вдарило крильми — тільки й бачив його Веприк.
— То була справжня сова,— здогадався Веприк і заходився з довгої гілки коротенькі палички робити.
Тим часом вітер вщух і сніг таким іскристим став!
— А що,— стрепенувся Веприк,— коли я себе ось цими паличками намалюю. Мати втішиться, коли зустріне мій малюнок...
Взяв дві палички, трикутника з них на чистому снігу зробив. Потім до них чотирикутник приладнав. Від чотирикутника вниз палички приклав — ніби ніжки й хвостик вийшли. А ще коли біля трикутника навкіс одну паличку поклав — справжнє вушко випнулось.
— Хіба я такий сумний?
Обійшов навколо малюнка. І почав ніжки з паличок у другий бік перекладати. Так їх розмістив, що на справжні хвостик та вушко схожими стали. Радісно стало Веприкові. Оглянувся довкола. Неподалік великі дерева запримітив. І відкіль більше мох зеленіє, та гілля рясніше — вибрав стежку й, підстрибуючи, радо помчався до рідної домівки — могутнього буку...
А малюнок усміхненого Веприка так і залишився під кущем ліщини, щоб тій не було сумно холодну зиму зимувати...
Автор - Василь Мельник
Ілюстрація - Софія Скачко
За матеріалами: Василь Мельник. Веселчині стрічки. Казки та оповідання. Художник Софія Скачко. Чернівці, 1991, стор. 26 - 29.
✨️Підписуйтесь на наш Телеграм-канал, щоб отримувати інформацію про нові казки на сайті✨️
Ми створили більше 300 безкоштовних казок на сайті Dobranich. Прагнемо перетворити звичайне вкладання спати у родинний ритуал, сповнений турботи та тепла. Бажаєте підтримати наш проект? Будемо вдячні, з новою силою продовжимо писати для вас далі!
Коментувати